Неділя, 03 лютого 2019 14:13

Відкритий лист Івана Петровція. З редакційного архіву "Карпатської Панорами"

Відкритий лист Івана Петровція. З редакційного архіву  "Карпатської Панорами"
Світлої пам’яті русинського письменника та громадського діяча Івана Юрійовича Петровція - присвячую

 

П е р е д м о в а. Постать Івана Юрійовича на небозводі крайової літератури неперевершена, а його громадська позиція та мужність, з якою відстоював свої русинські переконання, увійдуть, сподіваюсь, у підручники з геополітики та русинистики. Харизматичний, емоційний, він був незручним для багатьох,особливо для владних челядників, в тому числі від літератури.

Пам’ятаю, як після виходу його, без перевершення Гімну Материнської Мови « Діалектарію, або ж Милої книжечки русинської бисіды у віршах», на нього обрушився шквал необґрунтованої, жорстокої, цинічної критики.

Картинки по запросу іван петровцій

 

Він мужньо стримував удари, іноді підлі і паскудні. Саме тоді, біля нього завжди були й залишилися справжні друзі, які підтримували його морально. Серед них був і автор цієї передмови, надрукувавши на сторінках «Християнської Родини», розлогу публікацію, не так на його захист, як на захист унікальної русинської мови, яку він хотів довести до закарпатського читача.

Адже ми обидва без тями любили/любимо рідне Підкарпаття, були і залишаємося його локал-патріотами. Вважаю й зараз, що тільки І. Петровцій, так зворушливо міг написати, від слів його й досі щемить серце:

Коли побачив, що вмирає все,
Я найрідніше взявся рятувати –
Слова, якими говорила мати.
Потік, що вже лиш спомини несе…

Коли задумував свій проект під назвою «Карпатська панорама», суть якого виклав на першій сторінці, першого номеру (на знімку), поставив перед собою завдання друкувати газету на російській, українській та угорських мовах, а під впливом Івана Юрійовича (він мав хист переконувати й доводити свою думку до логічного завершення) – додав й русинську. І ніколи про це не пожалкував, хоча й були складності з набором текстів. З коректурою, звісно, проблем не було, адже вичитував тексти сам автор. Відтак, - збережені нащадкам взірці його самобутньої русинської мови, яку редактор завжди підтримував, друкуючи їх в своїй газеті.

Так з’явився цикл «відкритих листів», в тому числі й до автора, який ми подаємо нижче на мові оригіналу (вперше надруковано 26 січня 1996 р. у газеті «Карпатська панорама»).

До слова, ці листи, співанка «За солонину» та інші, як й багато виданих їм знакових книжок, в тому числі, подарованих мені, з автографами автора, написані, видані у Берегівський період життя Івана Петровція. А це понад 15 років. Вони, мабуть, найспокійніші (ознака периферії) у біографії русинського письменника. Тут народилися його доньки, тут він мав багато друзів та шанувальників його багатогранної творчості, тут у багатьох родинах, зберігаються подаровані їм книги, які із задоволенням і зараз читають…

Валерій Разгулов, головний редактор "Карпатської панорами"

 

ЗА ОШКОЛУ И КЛОВПОТЫ ШКОЛАСЬКІ, авать 
ПИСМО ВАЛЕРІЮ РАЗГУЛОВУ, РЕДАКТОРУ «КАРПАТСЬКОЇ ПАНОРАМИ»

Важный газдо Валерию!

У першых рятках свого писма кланяву Ти ся: «Слава Йсусу Христу!», а ут Тебе буду чикати: «Слава й навікы Богу сягому!». Я віруву, ош годен ись ми утвітити, тай говорити зо мнов будеш чисто по-русиньки, хоть сам ись истинный руськый чоловік. Бо вродився Ты на Путкарпатю у Вышкові – дополовкы мадьярському, а дополовкы русинському силі. Знаву, ош кыбым ти ся поклонив по-мадярськы, тай отвітив бысь ми по-мадярськы – кілко сьме с Тобов прожили в Берексасі! Тай втиць Твій – геолог, а мати - вчителька, люди исконно руські, як истинні интелигенты, ни всиляли Ти в душу нинависти ни до якої иної нації. А на Путкарпатю йсе є май важным.

Иннись бым с Тобов, важный газдо Валерию, жадав поговорити не лем як ис головным редактором популярної новинкы, не лем як ис историком, діла котрого истинный факт є оприділявучым у роботі. Я хотів бым иннись повести с Тобов бисіду за нашых діточок. Бо й Твоя Оленька, и моя Богданочка ходять у тритью класу єнної вкрайинської ошколы в Берегсасі.
Но, а при иннишньых ошколаськых програмах ниє такої дітины, яків бы втиць тай мати ни мусіли помагати в науці. Моя дітина має вту серенчу, ош я провбайловався в літературному товмацтві. А товмачити-переводити свойів дітині мушу ци ни дись шідисят процентів ушитих текстів, що йих давуть дітині в ошколі.

Хочу туй повторити с підручника української мови діла тритього класу (Київ, «Освіта», 1992 р.) такый товмацькый оронь: «По-українськи: Білоруська мова дуже близька до російської і української мови. По-російськи: Белорусский язык очень близок к русскому и украинскому языкам. По-білоруськи: Белорусская мова вельмі блізкая до русскай і українскай мов». Сись примір туй поданий ни на вто, вбы вказати «братерськість споріднених мов», гикой ся гойкаловало в совицькый час, ай - абы путчирькнути удрубність украйинської ут руської ци білоруської. Айбо товды, видитьмися, ош діла діточок ис Путкарпатя туй мало бы быти написано й такоє: «По-русинськи: Русинська бисіда доста блиська до руськів, білоруськів и украйинськів. Айбо ни єннака с ними!».

Приміры?! – Ушіткі книги, що ся с них учать наші діточкы. Дакілко приміров туйки процітуву, и, цітувучи, сперву м гадав каждый украйинськый текст перетовмачити по-русинськы, айбо «вікрійінські патрійоты» пак уповідять, ош я иппен сурітно глядаву тяшкі русинські слова. Та прийшов им ит думці, ош у вшиткых подалшых цитаціях буду ни товмачити, ай упоминати єннобіжні – паралилні тексты по-русинськы и повкрайинськы.

Но, бирім тот підручник укрйинської мови діла тритього класу, й читайме такоє: «У шишкаря дзьоб міцний. Кінчики в протилежні боки загнуті. Зачепить він ними лусочку на шишці, відітне її – і дістане язиком насінину».

Важный газдо Валеррию! Ци порозуміє Твоя дітина сисю вкрайинську примудрость бис Твойых коминтарів?! Нигда. Так и моя!

Иппен сяк істинно вкрайинська дітина нивгаліпать аттакый русинськый текст: «Ай бо, іла бы го біда, того чорнокнижника! Зачала за нас бічи, та зачала нас обыймати. Иван кричив. Ай бо уже ни були смо далеко от бутина, я зрадовався, та й ищи май зачав бічи; ай бо тота біда побігла на одно бердо, там сіла, та й зачала дивити. А ми тогди довтек, та у бутин, де уже изыйшлися люде; мы сисе изрекли ягрови, а он из одными десіть хлопами пошов там, де тота біда сиділа». Сяк ся говорило, тай иннись ся говорить у Рахові. Примир сись узяв им ис випущиної 1893 году славетної «Христоматийі… Євменія Сабова. Розуміву, ош Євменій Сабов ниє авторитетом иннишньым «вікрійінськым патрійотам». Товды подалші русинські цитаційі буду чинити с писань єнного с май виликых чилянників Путкарпацької Руси у дватцятім віці – Августина Волошина.

Ни хочу дискутовати за Євменія Сабова, айбо най ми якось ис украйинцьів уповість, ош Августин Волошин діла нього ніє авторитетным! И тому туйкы вже бирім «Читанку. Підручник для трього класу» (Київ. «Освіта», 1994 р.). Та читайме такый ороньовый русинськым діточкам текс: «Трохи відпочивши, дідусь неквапливо побрів отавою до джерельця, яке блищало посеред левади. І Митько слідом. Старий зняв картуз, опустився навколішки, й припав вустами до чистого плеса». Ни будемо, важный газдо Валерию , ани Твойів Олі, ани мойів Богданці казати, ош по-вкрайинськы кажуть: «… зняв картуза», а не – «зняв картуз», Бог ис ними, тыми філолагами. Туй такый діла вкрайинських діточок по-русинськы: «Дванадцать раз ходили Робинзон и Пятница на корабель на своем дарабі. Много перевезли они на остров полезных вещей: пороху, дроби, пистолетов, одну небольшую пушку, сабли, ножей, всяких инструментов, гвоздей, одежду, хлеба и вина, даже бабку наковальную… и кошарик с драгоцінными камнями». Сись дарабчик художественного текста узято ис книгы: «Робінзон. Для угро-русскаго народа переробил А. Ив. Волошин. Унгвар. 1904».

«Вікрійінські патрійоты» туй як зайойкавуть, ош коли тото было!.. Добрі! Бирім на десятироччя позже. Айбо сперву діла русинськых діточок иппен тота украйинська читанка: «Згодом Сергійко, назбиравши на дооколі камінців, обцямрував ними стінки копанки, виклав дерном пішник, поставив ліщинову загороду, біля якої, тільки настане осінь, з*явиться й живопліт. А для зручності й лавку змайстрував, ще й полив*яний кухлик повісив».

А типир украйинськым діточкам русинськый текст: «Вода, вода … став дико гойкати и ледва могли го ид постели придержати, так ним метали корчи. Од звіря достав збісность и в страшных муках так йойкав…». Ис книгы «Фабіола… По сочичиненію Николая Виземана написав Августин Волошин . Унгвар. 1913». И йсе давно було писано?! Та кить за Робинзона перекас ис англицького, а за Фабіолу – с таліянського?!
Добрі. Бирім щи єнно дисятироччя позже. И вже бирім чисто авторськый текст. Айбо сперва русинським дыточкам ис «Математики. Підручника для третього класу» (Київ, «Освіта», 1993): « З першого куща агрусу зібрали 9 кг ягід, а з другого – на 3 кг більше, а з третього – на 2 кг більше, ніж з другого. Скільки кілограмів ягід агрусу зібрали з третього куща?».
Докіть русинські діточки стоять крітко пиля кущика агрусу, най би украйинські діточкы розязалы таку задачку: «Єсли в кождой зав*язці по 12 церуз є, колько зав*язок выстане из 96 церуз?» (Взято ис «Наука о числах для тритьоі класи народных школ. Написав Августин Волошин…», Ужгород, 1923).

Айно, докіть русинські діточки прівуть над кущем агрусу, а вкрайинські грізуть зав*язки церуз, бирім щи по задачці. С украйинської математикы: «Від сувою двом покупцям відрізали по 4 м тканини кожному, після чого в сувої залишилося 16 м. Скільки метрів було в сувої?». Сисе щи пудмітуєме русинським діточкам. А вкрайинським даємо щи дись таку задачку с иппен тої Волошинової «Наукы о числах»: «Колько масти схоснує денно тота фамилія, котра на місяць 120 кг потребує?». И в матиматиці укррайинськів, и в наукі о числах русинськів такых задачок повно. Най діточкы собі ламлють головы – як русинські, так вкрайинські. Хоть моглы бы й правила повчити. До приміру, с матиматикы: «Ділене дорівнює добутку частки і дільника». Як уповів бувало Горькый, курто й страшно. Типир ис наукы о числах: «Єсли єдиниця уменшителя больша, як єдиниця умалимка, тогда ко єдиниці умалимка и ко десятці уменшителя додаме (позычиме) єнну дисятку». Уп*ят за Горькым – но вже ни так курто…

Датко вповысть: - А, до бога вту науку о числах, ци матиматику! Кажім дащо поєтичеськоє. Но та пак пишім ни куплетиком, ай у шорик ис тої такый читанкы аттакый вершик: «Їхав вояк морквяний, коник буряковий, кожушина горіхова, жупан лопуховий; пістолети з качана, кулі з бараболі, а шабелька з пастернаку, а піхта з фасолі». Йсе – русинським діточкам . Щось подобноє тым задачкам с матиматикы. Но, а вкрайинськым діточкам напишиме иппен упят у шорик аттакый русинськый вершик: «Сонце рано лем встає, вашар-п*яц уже жиє: тко с автобуса, тко з корчів улізавуть, мывуть очи, роскладавуть свій товар – починаєся базар: штримфлі, рекликы, тапловкы, фінжі, мынкаві бімбовкы, лады, лайбикы, лапсары, пайтикові попісары, жиболовкы, виндилькы, лопты, ляці, питилькы, ы усякий иншый фрас – всьо выкупите ут нас». Ушитко – штім! Вшиткі вшитко розумівуть. Бо, ги кажуть «вікрійінські патріоты», меже украйинськов мовов и русинськов бисідов ніякої удміны ниє. Айбо – ци?!...

Тямлю, щи 1982 году Віталій Коротич редагував ми діла «Всесвіту» мій перевод на вкрайинську «Борського зошита» Міклоша Радноті. Та казав ми: «Вкраїнська лексика у вас багата, але ж синтаксис у вас якийсь не український». Я щи май ся над тым задумав, кой геній вкрайинської стилістикы Микола Лукаш ми повів: «У вас генетично закладена ваша русинська бесіда. Вона постійно домінуватиме». И слова Лукаша справдилися. Утколи м почав писати по-русинькы, видитьмися, ош душу свою уливаву в тоті ороньові русинськы лексемы.
Пак потому я вчинив експеримент. Ис книжок иннишньої украйинської діаспори (я, слава Богу, й за команіштів запріщині книжкы хосновав!) намыкав им лексикы и свойим русинськым синтаксисом перетовмачив им книшку казок Клары Біхарі «Золотоносне дерево» - удрукована у Кыйові в издатилстві «Веселка», 1990 году. И стало ми смішно, кой єнну с мойых експериметальных казок увели в тоту иппен читанку діла тритьої класы, котру м туй горі цітовав. Тко ни вірує, най поникать на страничках160-165. Так що, важный газдо Валерию, наші с Тобов діточки училися русинському синтаксису и с мойых украйинськых товмацтв.

А кить чесно казати, то бідна истинными текстами як читанка, так и украйинська мова діла третього класу. Кить дащо тоті составитилі ошколаських учебників думавуть, най ни за наших діти, ай за бисіду вкрайинську, та треба бы туды ни литературных блатників..., ай истинні украйинькі верші Миколи Вороного, Грицька Чупринки, Богдана Лєпкого, Василя Симоненка!!! Лем так бы с того щось было.
Айбо вирнімся щи до русинської бисіды отця Августина Волошина – перед нами у сих свойых писанях истинный наш славетный земляк. Русином быв ут коріння! Знав мадярську, англицьку, таліянську, инші бисіды, а за його вкрайинську – най щось доказувуть філологы, ци историкы. Увидиме, ци докажуть, ош знав ї!

А туй собы, важный газдо Валерий, припоминаву своє студенство, кой, прощін бы, професор Борис Співак товк та товк нам, ош у двадцяті-сорокові годы на нашому Путкаратю май важным было поширення ленінських идей. Чесно вповісти, ни Нянько мій, ани Мамка такого щось ни затямили. Тай за вто нам нич ни казали. Но, а типир прийшли украйинце, та кажуть, ош у двадцяті-сорокові годы на нашомум Путкарпатю май важным было поширеня украйинськых идей. И - была Карпацька Украйина, президент котрої – виликый украйиниць Августин Волошин.

За Карпацьку Украйну ни Нянько, ни Мамка ми нич ни казали. Правда, говорили, ош у тридцять див*ятому годі была провба на Путкарпатю якусь «Гітлер-Украйну» (знали люде уткіть вітер віяв!), и за вто ми Мамка говорила, ош якогось нне зрана надыйшли хлопы в жовтых пачмагах и синьых рекликах, та віт хижі до хижі всьым казали, ош пуд вичір у каждому возорі мавуть горіти свічкы, й быти увішені жовті й сіні пантликы, бо кить ньит, та!.. И справді дістали подєякі сусіды ввичирі ут січовиків, котрі пройшли співавучи: «Мы – гайдамакы, вшиткі єннакы, тко ни с нами – тот проты нас!». Нитко ис осійчан ни быв проты них, но й ни тямлю – кроме Василя Потушняка! – ош ци быв якось с ними!.. Ни віділи йих у силі дотіть, ни віділи йих пак нигда после… Сисе быв такый факт.
Айбо, дасть Бог, буде щи на Путкарпатю й розповсюдження русинських идей! Буде!

На данном изображении может находиться: 3 человека

Иппен типир бым хотів, важный газдо Валерию, поруняти иннишню русинську бесіду с иннишньов украйинськов мовов. Обы й туй уйти на путь, звідаву щирого украйинця: «Чому Украйина ни дала в послідні дисятироччя такого феномена як бардовська поезія, щи май точно – ги кой Росія дала феномен Владимира Высоцького!?». Ни чикавучи утповідаву: на культивованів писатилями – лавреатами бисіді такоє ни гонно быти. Такоє чудо ги Высоцький може урости лем на уличнів бисіді с елементами туалетного фолклору. А в радянські часы на Вкрайині была стирилізована українським радянським письменниками мова, яку на улици… й ни хосновали – на вкрайинськых улицях говорили русько-хохлянськым суржиком, на котрому й вырос Павло Глазовый. И тому: на Путкарпатю в послінньі дисятироччя розговорна улична бисіда с елементами місного бударного фольклору была и є, ай ош ниє литературы писаної. Твержу, ош почва до такого плоду як Высосоцькый на Путкарпаттю є. И йсе доказав нам ученый ненависник русинської бисіди Павло Чучка- молодший, котрый на догоду «вікріїнським патріотам» рішив усміяти нашу бисіду у своїв книжочці «Вичуркы по-баранинськы». Народ дуже вченого чилянника ни урозумів и потяхся до упплюваных науковцьом родных слів, гикой до чистого золота… За послінні пидисят годів на Путкарпатю ни было книшкы май популярної в народі, гикой книга Чучкы-меншого, котрый свою хыбу зрозумів, и-вмовк. Ни хоче дале славити русынську бисіду. Айбо, дасть Бог, наша бисіда ни вмре. Хоть иннишньі новинкы краю зло вычирькувуть самоє слово – русин. Пишуть – народ. Авать иноє щось.

Тямлю, як того году в «Літературній Україні» виликый просвітяш Павло Мовчан у запалі протымосковської полемікы выдав такый факт: у 1917 годі на Вкрайині ни було ани єнної украйинської ошколы!.. Туй провожу єннобіжность: у 1995 годі на Путкарпатю ниє ани єнної русинської ошколы!..

На данном изображении может находиться: один или несколько человек и текст

Айбо віруву, ош буде. Попила тых, тко гойкалує, ош страшно нам хоче вчинити якусь нову русинську грамматику. Гий, ниборята, тать спершу прочитайме в наш час напичатані у Пряшові Духновічовы роботы діла ошколашів, потому –щи за команіштів упущену в Кийові «Граматику славо-рутенську» Лучкая. А вті люткове, що ся кличуть у крайи русинськими начальниками, уже семий гід, ани листка нам ни упустили з русинської класикы. А як бы ипно нам иннись перечитати русько-мадярський словарь Чопея, дале: «Методичеську грамматику карпато-русскаго языка для народных школ» Августина Ив. Волошина, « Грамматику русскаго языка для средних учебных заведеній Подкарпатской Руси» Євм. Ив. Сабова, «Граматику руського языка для молодшых клас школ середних и горожанських» д-ра Ивана Панькевича, «Читанку для дорослих» Ядора Стрыпського. «Грамматику руського языка» Ивана Гарайды.., и многі другі. Коли йих напичайиме и роспространиме серет народа, та зазвідаємо нашых чесных русинів, ош ци ис сих граматик собі щось убируть, ци попросять чесных нашых ученых ис того нам щось синтизовати, ци - щи й написати истинно иннишнью грамматику діла русинів Путкарпатя.

А мы с Тобов, важный газдо Валерию, и далее глядайме товмачні словарі, та товмачме свойым діточкам тоті чудеса с украйинськых підручників. Бо дітьом ошколу треба. Но, яку вже мавуть…

ИВАН ПЕТРОВЦІЙ, русинськый писатиль

Оцініть матеріал!
(3 голосів)


Переглядів: 251

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама