«Розстріляти!»: як у СРСР проходила процедура смертної кари
У роки радянської влади одним із найвищих заходів покарання за злочини була смертна кара. Засудженого до неї злочинця у разі відмови про помилування чекав розстріл. Як правило, вирок виконувався в невеликому темному приміщенні пострілом у потилицю з револьвера. Факт смерті засудженого підтверджувався лікарем.
Найвища міра покарання
Під «розстрільну» статтю потрапляли, як правило, вбивці, розкрадачі соціалістичної власності, зрадники та зрадники Батьківщини та інші вороги народу. Звинувачені у тяжкому злочині ув’язнені чекали на свою долю в окремих камерах спеціальних в’язниць, одягнені в смугастий спецодяг. Іноді вирок чекали не один рік. Кожен засуджений до страти міг подати клопотання про помилування. Проте задовольнялося воно досить рідко. Якоїсь миті, як правило – вночі, двері до камери засудженого відчинялися і його запрошували «на ознайомлення з рішенням Верховного суду».
Вища міра у 30-ті роки
30-ті роки ХХ століття стали, мабуть, найгучнішими в історії СРСР. Саме тоді найвища міра покарання застосовувалася як ніколи часто. Повсюдно виявлялися «вороги народу», доля яких залежала від рішення, у тому числі так званої «трійки», сформованої зі співробітників НКВС. Саме вона вирішувала долі ув’язнених. Витяг із протоколу засідання «трійки», розділеного на дві частини, був лаконічний.
У лівій частині протоколу значилося приблизно таке: «Справа №… за звинуваченням Іванова Івана Івановича, 18хх р.н., уродженця…, засудженого за ст. 58/10 та II КК. Звинувачується в тому, що вів контрреволюційну агітацію проти радянської влади та ВКП(б)». У правій колонці коротко було оголошено вирок: «Іванова Івана Івановича, РОЗСТРІЛЯТИ». Печатка. Підпис.
Таємниця за сімома печатками
Взагалі, процедура виконання вироку ретельно ховалася і була державною таємницею. Навіть бухгалтер, який виплачував зарплату кату, не знав його точного імені. Для збереження імені виконавця в таємниці, в спецзагоні було кілька людей, які справно отримували одну і ту ж, досить не маленьку, зарплату. І лише один із них виконував вирок. Таємницею був час і місце розстрілу, та навіть місце поховання засудженого, яке не називали навіть його родичам. Часто вони отримували лише сухий папір із суду, в якому було написано, що громадянин такий то засуджений «до десяти років таборів без права листування». Багато родичів добре розуміли, що насправді означають ці слова.
Сам вирок був таємницею і для засудженого. Людина досі не знала і не хотіла вірити в неминучість покарання, сподіваючись, якщо не на помилування, то хоча б на довічне ув’язнення. Вирок, щоб ув’язнений не встиг накласти на себе руки, оголошувався в останній момент. Про розстріл засуджені дізнавалися лише перед стратою. У невеликій кімнаті, куди ув’язненого доставляв спеціальний конвой, прокурор уточнював ім’я засудженого, звіряв його обличчя з фото в особистій справі, після чого, переконавшись, що перед ним саме той, на кого чекає розстріл, оголошував вирок. Найчастіше з вуст прокурора звучало: “Верховний суд ваше клопотання про помилування відхилив.” Це означало, що чекати поблажливості вже марно. Після цих слів засудженого заводили в спеціальний кабінет, у якому вирок виконували. Кат робив один постріл. Як правило, його було достатньо, однак у деяких випадках доводилося зробити один чи кілька «контрольних».
Факт смерті підтверджував присутній на розстрілі лікар, тіло розстріляного пакували у мішок та ховали у безіменній могилі, яку ретельно зрівнювали із землею. Після роботи співробітники розстрільної бригади йшли в обов’язковий відгул, а родичі страченого, згодом, отримували суху довідку й іноді деякі речі розстріляного.
