Середа, 06 березня 2013 18:54

Домбоківський монастир. Історія становлення та розвитку.

Домбоківський монастир. Історія становлення та розвитку.
 Домбоківський жіночий православний монастир - це один з відомих центрів духовної православної релігії і культури на Закарпатті. Монастир має складну історію становлення і відновлення. Згадуючи про монастир, не треба  забувати і про його засновника, славного отця Іоанна, в миру Івана Івановича Карбованця.

   Враховуючи те, що більшість навколишніх прилаторичних земель біля сіл Великі Лучки, Домбоки, Червеньово, Зняцево, Ракошино, які колись належали графу Шенборну, після того, як Підкарпатська Русь (нинішнє Закарпаття) на початку 20-тих років  увійшла до складу Чехословаччини, були поділені між жителями названих сіл, то виникла необхідність  навчання селян азам агрономії, тваринництва та ветеринарії.  Для даних цілей уряд Чехословацької республіки і створив господарську школу у селі Домбоки.
Православний священник Іван Іванович Карбованець (отець Іоанн), який мав приход в с. Червеньово,   будучи уроженцем села Невицьке, продав свою землю під будівництво теплової електростанції і за виручені гроші викупив господарську  школу  і навколишні землі в с. Домбоки. Приміщення господарської школи і землі отець Іоанн подарував православній церкві, на базі якої в 1928 році був відкритий жіночий монастир. На реконструкцію господарської  школи під потреби монастиря збиралися пожертвування з вірників. Цікаво , що значну частину коштів дали віруючі греко-католицької церкви, адже на початку 20-тих років ХХ століття православна церква на Закарпатті була нечисленною,її вірниками були здебільшого представники бідніших верств населення. За Чехословацької республіки між представниками різних релігійних конфесій існував мир, злагода і взаєморозуміння, і тих проблем, з якими зіткнулися миряни в кінці 80-тих та на протязі 90-тих років, тоді і в помині не було.  Думаю, що життя, самопожертва і подвижництво Івана Івановича Карбованця потребує окремого і детального вивчення. Його самовіддане служіння богові і людям може бути взірцем для молодого покоління в наш нелегкий і складний час.
Можу навести коротко один з таких прикладів, коли літом 1944 року, за активного сприяння отця Іоанна було врятовано 150 дітей Орловського дитячого будинку віком від шести до п'ятнадцяти років, яких фашисти відправляли на Захід при відступі.
 Згадує сестра Люба, монахиня Домбоківського монастиря, яка прослужила Богу у монастирі від 15 до своїх теперішніх 79 літ:
  " В середині літа 1944 року декілька вагонів із руськими дітьми були причеплені до німецького військового ешелону ,який був відправлений через Верецький перевал. Руські дуже сильно наступали і тому німцям було не до дітей, вагони біля Сваляви від'єднали від ешелону. Дітей лишили напризволяще в полі. Директор дитячого будинку, колишній російський емігрант, поїхав в м. Ужгород і там в Червоному Хресті зустрівся з отцем Іоанном і попросив у нього допомоги.
 Два тижні діти Були без всякої допомоги. Тільки дякуючи жителям навколишніх сіл, які приносили їду, діточки не померли голодною смертю.
  Отець Іоанн проникся співчуттям. Поговорив з ігуменією монастиря і селянами сіл Домбоки і Червеньово, щоб до приходу Червоної Армії дітей якось утримували. У Червеньові були декілька пустих будинків, у яких колись жили євреї і яких потім німці вивезли.
Отцю Іоанну допоміг один угорський офіцер, який квартирувався у Червеньові: дав два грузовики, на яких уночі дітей привезли до околиці села. В саме село боялися везти, щоб хтось не доніс про допомогу офіцера, адже його могла чекати тоді смерть. Які то були запущені діточки: короставі, вушливі, голодні. Ми з селянами два дні їх відмивали і перевдягали  у чисте. Дякуючи богові, діточки дочекались своїх визволителів.
  Коли командуючий фронтом генерал Петров дізнався про врятування 150 дітей, то приїхав нам подякувати. Зайшов з ігуменією у церкву, розстебнув кітель, витягнув маленьку іконку Божої Матері, приклав її до чудотворної ікони, копії Афонської ікони Божої Матері, яку парафіяни у 1938 році привезли від гроба Господнього з Єрусалима, поцілував обі ікони, а малу іконку сховав знову під кітель. Довго молився генерал і плакав так, що підлога біля ікони Божої Матері була мокра від сліз.
Попрощався генерал Петров з монашками і пообіцяв, що нова влада допоможе монастирю. Але допомоги ми так і не дочекались. З 1959 до 1991 року ми 32 роки були вигнанцями у Мукачівському монастирі на Чернечій горі. Дякуючи Богові, ми знову у своїй рідній домівці." Так закінчила свою тиху і смиренну розповідь сестра Люба.
Зараз в монастирі більше 30 монашок служать Господу і допомагають вірникам, які приходять в монастир помолитись і за  Божою підтримкою.

Степан Сікора

Оцініть матеріал!
(0 голосів)


Переглядів: 3263

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама