Четвер, 31 січня 2019 16:56

Краса і сльози марамороської готики

Краса і сльози марамороської готики
Точки на карті Закарпаття, де без підтримки держави животіє унікальна хустська група старовинних дерев'яних церков.

Унікальний осередок дерев'яної сакральної архітектури є на Закарпатті . Кажуть, у селах Хустщини зібрана п'ятірка найкращих зразків “марамороської готики” - у Сокирниці, Данилові, Крайникові, Олександрівці та Стеблівці. Мені випала нагода об'їхати ці церкви за один день — хотілося на власні очі побачити одну із візитівок Закарпаття. І — так, я була вражена. На жаль, не стільки красою церков, скільки тим, як цю красу — десятиліттями! - безбожно занедбують.

 ОСОБЛИВОСТІ ВІТЧИЗНЯНОГО ЦЕРКВОЗБЕРЕЖЕННЯ

В Олександрівці після відвідування церкви відчуваєш аж якийсь фізичний біль від безвиході. Ця церква вважається однією з тих, де ще збереглися унікальні розписи 17 століття. А ти заходиш у храм - і серед павутиння, грибка й пилу бачиш, що вони уже не збереглися...

В інших церквах, де дах таки спромоглися перекрити, давно немає старих ікон (ми бачили одиниці), про розписи ніхто вже й не говорить, а на стінах — нові образи, сучасні, часто — просто картонні малюнки в рамках...

Ну а обгорілий кістяк церкви в Стеблівці — найкращої колись із ансамблю марамороської готики на Закарпатті! - просто наводить жах. Чоловік, який гасив ту пожежу, розповідаючи подробиці, постійно повторює: “Я видів Страшний Суд!” - і якось одразу віриш йому на слово.

Тому моя журналістська розвідка нині — це “камінь у город” місцевій, та й центральній владі, яким вічно “не вистачає коштів”. Та й у піднесені розповіді місцевих жителів про те, які, мовляв, дорогі для них ці храми, теж віриться погано...

Парадокс: місцеві жителі, проводячи вам імпровізовані екскурсії готичними марамороськими церквами, разів кільканадцять у розмові наголосять про унікальність цих храмів, про те, як тут охають та ахають туристи й мистецтвознавці, — аби ти відчув масштаб пам'яток. І ти, звісно, сприймаєш це як їхню гордість за багатство, кидаєш якусь п’ятдесятку в скриньку — на храм. Але спитавши при цьому, чому ж це багатство у вас таке занедбане, чуєш у відповідь купу причин: гроші, байдужість, нема кому, так ся стало... То, виходить, не така вже й цінність ті церкви для місцевих жителів— бо те, що справді цінне, бережуть і примножують. І їдучи вулицями цих сіл на Хустщині, оцінюючи дорогі паркани з левами та будинки з мансардами, розумієш, що для цих людей справді цінність дещо в іншому. А для духовних потреб у цих селах давно збудовані інші храми, де славлять Господа і замолюють гріхи.

То для кого ж це цінність, оці залишені нам, правнукам поганим, у спадок унікальні храми? Ясно, що для дослідників, істориків та людей мистецтва. Вони десятиліттями волають, що цю унікальну спадщину треба зберегти. Щоправда, справі це мало помагає — бо мистецькі дослідження не монетизуються, а церкви з кожним роком руйнуються більше і більше.

Тому єдиним відповідальним — як не крути — за цей унікальний спадок є таки держава. І нема коли одумуватися — а треба просто рятувати те, що нам іще лишилося. Проблеми з тим, що поїсти та що вдягти, були і будуть завжди, сказав мені минулого року в інтерв'ю про закарпатські дерев'яні церкви культовий дослідник цих храмів Михайло Сирохман. А от церква сьогодні є — а завтра її вже нема, і все.

Ось вам, словом, приказка, а казка — хоча й сумна — буде далі.

ГОТИКА — БО ВИСОКІ ВЕЖІ І ШПИЛІ

Та перед описом самої поїздки — от вам трохи лікбезу.

Дослідники “марамороською готикою” називають групу дерев'яних церков, у стилі яких відчувається вплив готичної архітектури мурованих споруд (крім Закарпаття такі храми є також у сусідній Румунії; там їх бережуть як зіницю ока). Готичні ознаки цих церков — це височезні вежі над бабинцем. Башти увінчані шпилем. Як пише дослідник дерев'яних церков Григорій Логвин, спершу шпиль був один, а згодом до нього почали додавати по чотири маленькі конусоподібні башточки на кутах покрівлі.

Закарпатські церкви дослідники називають також “крайниковською”, або “хустською” групою. Усі вони історично належать греко-католицьким громадам, які — до честі єпархії — по можливості дбають про них (зокрема, УГКЦ виділяє кошти на перекриття храмів, навіть якщо ті не основні в селі і служать там всього двічі-тричі на рік). Усі ці церкви знаходяться у власності держави, безпосередньо підпорядковані Міністерству культури. Проте на прохання громади чи активістів із мистецького середовища допомогти із фінансуванням юридичні власники зазвичай відповідають відписками.

Майже усі ці церкви постали у 18 столітті (деякі доти вже служили храмами в інших селах, їх перевезли на нове місце і вже тут перебудували). Наймолодшою вважають церкву у Данилові — 1779 рік, найстаршою — в Крайникові, збудована у 1668 році.

СОКИРНИЦЯ: “ТУТ ВІДЧУВАЄТЕ 300-ЛІТНІЙ ДУХ ДОБРОТИ”

Дорогою із Хуста перша із церков — Сокирницька. Тут вона зведена на честь святого Миколи в 1770 році. Але існувала й раніше — її купили у сусідньому Виноградівському районі й сплавили Тисою. Вже у Сокирниці до неї прибудували готичну вежу.

Після приходу совітів та заборони УГКЦ церква стояла замкненою, втім, селяни за нею доглядали. А з моменту виходу греко-католиків з підпілля на початку 90-х років у храмі знову стали служити. У 1993 почали служити літургію, але припинили, бо храм був аварійний. Громада збудувала поруч новий, кам'яний.

Дах на дерев'яній церкві почав сильно текти, вона вкрилася мохом і грибком. Реставрацію даху провели два роки назад.

- До того часу тут не можна було молитися, бо дощ лив на голови, - розповідає отець Павло. Саме він зараз “відповідальний” за цю церкву, відкриває її на прохання туристів. - Але позаяк перекрили майже весь дах, то минулого року на Миколая, 19 грудня, тут провели першу за 10 років архієрейську літургію, яку очолив єпископ Мілан Шашік.

Раніше, каже панотець, за церквою гляділа жінка, але зараз у неї нема на це сил, то доводиться це робити йому. Телефон отця Павла є біля церкви, якщо приходять туристи (а раз на тиждень таке точно трапляється), то дзвонять, і священик їх впускає. Коли йде з дому — лишає ключі, щоб церкву завжди могли відкрити.

Храм у Сокирниці стоїть, але потребує реставрації, каже отець Павло.

- Церква розсипається, її шашіль їсть, грибок роз'їдає... Я спілкувався з угорськими реставраторами, вони казали, аби її зробити, треба на півтора метра прокопати рів і вивезти з-під стін усю землю: вона наскрізь заражена грибком. Тоді вже можна приступати до роботи. Але як назвали ціну, то ми навіть більше до них не зверталися.

- Як ви справляєтеся з тим, аби храм зберігати? - цікавлюсь.

- Ой, це важке питання — як і справа, - каже панотець. - В цьому році ми обрізали старі дерева навколо храму. Не тому тільки, що під час буревію гілка чи й саме дерево могло упасти на церкву і завалити дах. Проблема була також у тому, що дерев'яна церква завжди має бути обвітрена — аби дерево не пріло й не загнивало, аби вона просихала після дощу. Ці дерева затуляють її від вітру. А ще усе листя восени летіло і чіплялося за дах, ліпилося на шинґлі (так тут називають дубові дощечки для покриття даху, інші їхні назви — лемех, ґонт — ред.) — там все пріло, поростало мохом та грибком. Дах ми повністю замінили два роки тому, лишився цей “під’юбник” та дзвіниця. На превеликий жаль, ми не маємо зараз на це коштів — чекаємо, може, виділять в області. Це справа нагальна, і її треба вирішити.

Отець Павло каже, що є закордонні організації, які допомагають церквам.

- До того, аби виділити нам кошти, вони готові — але вони питають мене: а який документ ви маєте на ту церкву? А я не маю ніякого! Вона є на балансі Кабміну як пам'ятка архітектури, а в селищній раді нема паперів ні на церкву, ні на землю, де вона стоїть. Нема їх і в єпархії. Ті спонсори, з якими я мав розмову, казали, що як тільки дамо документ, що церква передана нам у користування, — вони одразу допоможуть. А передавати свої кошти нашим чиновникам вони не хочуть.

- А серед місцевих важко зібрати необхідні кошти?

- Важко. Коли торкається питання, що треба би якось допомогти, аби зберегти церкву, чую — ми не можемо, ми не маємо... Зібрати пожертви на ті ж шинґлі у селі не можемо, хоча Сокирниця велика, понад 5 тисяч населення. Але наша громада — то всього 10%, півтисячі людей, інші — православні і назустріч нам не йдуть.

Питаю отця насамкінець, чим унікальна ця церква, що він, який тут уже 7 років, у ній для себе знайшов. І чую цікаву відповідь:

- Вона унікальна , як кожен старий храм, який увібрав у себе силу молитви протягом століть. У цей храм приходите — і одразу відчуваєте якийсь такий дух доброти. Бо 300 років тому люди були набагато більш побожні та добрі, вони приходили до церкви і приносили сюди доброту. А сучасні люди не з таким серцем приходять до храму, ми більш злі та жорстокі. Тому інколи зайдеш до храму в місті - а на тебе віє якоюсь холоднечею. В дерев'яній церкві такого не буває! Для мене кожен давній храм — то місце, де молилися наші предки і заповідали нам молитися.

ДАНИЛОВО: “ІНОЗЕМЦІ ЗАХОПЛЮЮТЬСЯ, А ДЕЯКІ ОДНОСЕЛЬЧАНИ НІКОЛИ Й НЕ ЗАХОДИЛИ”

Данилівська церква з-поміж хустської групи церков — найвища. І не тільки тому, що стоїть на високому пагорбі. Висота її шпилю сягає аж 35 м! Це діюча церква, тут служать службу Божу, моляться, вінчаються, хрестять та відспівують. Громада, втім, невелика — усього з десяток сімей, священник приїздить із сусіднього села.

Церква також має перекритий дах — відтак, можна вважати, що її екстер'єр збережено і законсервовано.

- Крили її шинґлями із дуба, як то має бути, а дзвінницю вже крили дешевшою смерекою, - розповідає Марія Шимон.

Вона в селі відповідальна за музей старожитностей, а заразом — офіційна “завцерквою”. Саме її телефон є на ґанку храму. (Це, до честі хустянам, повсюдна практика у цих п’ятьох селах, хіба що в Олександрівці з цим проблеми. А от на Березнянщині, де дерев'яні церкви віддані під юрисдикцію УПЦ (МП), зайти всередину не завжди вийде — в Ужку, наприклад, туристам часто не відкривають храм і женуть їх геть.)

Туристи в Данилівську церкву часто їздять. Особливо зі Львова багато, каже Марія Шимон, а також із сусідніх закарпатських курортів у Велятині та Шаяні.

- Якщо з-за кордону приїжджають гості до наших людей — обов'язково йдуть сюди, милуються і кажуть, що маємо велике багатство. Але то іноземці в тому багатство бачать — а більшість односельчан все життя в Данилові живе, а до цієї церкви ні разу не заходили, бо то їм не цікаво, - скаржиться “завцерквою”.

Розповідає, що перекривали церкву в 2011-2013 роках етнічні румуни із Солотвина.

- На це кошти єпархія давала, благодійники, громада - ставили банки трилітрові в сільських магазинах. Коли хлопці працювали над дахом на висоті, дали їм фотоапарат, аби нам село зняли з усіх боків, - розповідає Марія Шимон.

Святомиколаївська церква в Данилові стояла на замку понад 45 років, її відкрили 2006 року. Останній греко-католицький священник у селі помер 1920 року насильницькою смертю, його могила тут, біля церкви. Онук його працював лікарем у Хусті, зробив йому пам'ятник мармуровий. А потім тут деякий час служили священники, але православні.

Біля церкви — старе кладовище. Остання могила — 2006 року, тут спочиває жінка, яка в часи совітів опікувалася церквою, доглядала її. Була ревною греко-католичкою, і донька поховала її тут за заповітом.

Данилівській церкві пощастило і з начинням — тут збереглися 5 намісних ікон, щоправда, дуже погано, вони потребують реставрації.

- Дванадцять церковних річних празників та апостолів на іконостасі вже поклав отець Віталій, — каже Марія Шимон. — Писав їх іконописець для нашої церкви, ще вверху лишилося місце для старозавітних пророків, але на це поки нема грошей.

Ще один скарб цієї церкви — царські ворота. Їм також понад 300 років, вони вирізьблені з дерева, вкриті позолотою.

 

 

ОЛЕКСАНДРІВКА: “БІЛЯ ХРАМУ НИНІ ТУСУЮТЬСЯ СІЛЬСЬКІ ПІДЛІТКИ”

Церква святої Параскеви в Шандрові (Олександрівка) — наша наступна зупинка. Вона стоїть на вигоні. Місцеві представники культури — завідуючі клубом та бібліотекою, які проводять нам імпровізовану екскурсію, — дорогою до храму (хоча це насправді стежинка поміж людськими городами, і влітку довкола церкви росте тингириця (кукурудза) й крумплі (картопля)) розповідають легенду, що колись тут був дубовий гай, а потім його вирубали, а з тих зрубів дубових поставили церкву.

Церква ця давно не діюча, а крім того — давно, останні 25 років, не реставрована. З-поміж відвіданих нами в групі ця — єдина, де шинґлі не міняли десятиліттями, вони наскрізь прогнили, дощ заливає всередину храму.

Раніше тут був музей старожитностей. Його облаштувала в недіючому храмі місцева громадська активістка, вчителька історії. Але зараз вона вийшла на пенсію, то всі речі перенесли до сільради, а церква стоїть пусткою.

Дорогою працівники культури розповідають, що раз на кілька тижнів приходять до церкви прибирати. Нещодавно, кажуть, ікона впала з другого ряду в іконостасі — то її підняли і до стіни приперли. Суботники часто влаштовують: місцевість біля церкви облюбували підлітки, збираються тут вечорами на тусівки, від того багато порожніх пляшок навколо та сміття. Ловити їх по вечорах ми не можемо, кажуть жінки, а от прибирати за ними мусимо.

Втім, наголошують, що не всі діти в селах такі. Не можна, мовляв, казати, що вони не розуміють цінності цієї старовинної церкви, бо ж мають урок християнської етики в школі, пишуть реферати про рідний край, приходять сюди на екскурсії.

Кажуть також, що в селі молодий православний батюшка, діти його дуже люблять. Він долею церкви щиро переймається, якось хотів самотужки відновити розписи, які дуже псуються через вологу в храмі. Навіть фарби приніс, але розписи відтворювати йому не дозволили.

- На цю церкву в минулому році з обласної субвенції виділено 600 тис. грн, — каже Світлана Дзябко, начальник відділу культури Хустської РДА. — Цих грошей вистачить хіба на матеріал, роботу треба буде оплачувати окремо. Ми плануємо на ці кошти закупити шинґлі, а тоді розпочати перекриття даху.

За цими розмовами заходимо до храму. Про цю церкву розповідають, що це один з храмів, де найповніше збереглися древні розписи. Тут на стінах унікальні фрески на тематику євангельської притчі про десятьох дів зі світильниками — мудрих і немудрих.

Та щойно переступивши поріг, розумієш, що це — дуже застаріла інформація. Бо ці розписи майже НЕ збереглися. Вони затягнуті павутиною, яку тут, видно, не збирали роками, покриті пліснявою (аж поздувалося!) та пилюкою. В церкві від цього — моторошно. Особливо у вівтарній частині: від вогкості повідклеювалися цілі пасма полотна, на якому були розписи, — і їх наклеєно назад просто на ці розписи, наче скотчем.

Образи святих, які спостерігають за тобою з отих понівечених розписів, жахають. Дивишся на це і хочеться плакати від розпуки: ну як так можна занедбати?! І головне — ні з кого навіть спитати, адже церква офіційно пустує, вона на балансі Мінкульту, от хай і дивляться...

 

 

КРАЙНИКОВО: “ЦЕРКВА, ЯКУ ЗБЕРІГ АНТОН ХВУСТ, ТА СТАРОДАВНІ ДУБИ”

Наступна зупинка, у Крайникові, біля готичної Святомихайлівської церкви, дещо додає розради. Цей храм — діючий, а крім того, він особливий, бо оточений товстелезними дубами. Історики кажуть, що років їм вдвічі більше, аніж церкві.

Тут недавно перекрили дах й уже закупили дубові шинґлі на вежу. Вони зараз лежать всередині акуратно складені, чекають весни — доти громада ще призбирає коштів і почне роботи. Збереглися тут, хоча й погано, древні ікони та унікальний розпис на зрубних стінах.

- Донедавна ця церква також була в плачевному стані, - розповідає доглядальниця пані Василина. - Тут таке було, що страшно розказувати: престол перевернутий, по церкві сусідські кури ходили.

У радянські часи за храмом доглядав Антон Хвуст: провітрював, підмітав, траву косив. Він ходив до цього храму молитися ще підлітком, а коли в кінці 40-х років прийшли совіти й церкву закрили — став її доглядальником.

Коли в 1999 році церква відкрилася і знову стала діючою, Антон Хвуст тут ще й дяком побути встиг. А коли він помер, то тут, під стінами, його й поховали.

Цікавлюся, на які гроші купували шинґлі. Кажуть — на кошти громади та туристів, єпархія також помогла.

- Шинґлі купували по 10 грн штуку — в отій купі, про яку ви питали, 30 тисяч гривень лежить, - каже доглядальниця. - Купили від громади з Богдана (Рахівщина). До цього церкву перекривали ще на початку 90-х, тоді за одну шинґлю платили ще по 3,5 грн, - пригадує вона.

СТЕБЛІВКА: “ЗГОРІЛА ЦЕРКВА НЕ ВМЕРЛА, ВОНА — ВОСКРЕСЛА!”

Наше останнє місце відвідування — церква у Стеблівці. Так, це саме те село, де красуня церква 18 ст. на честь Різдва Пресвятої Богородиці згоріла у 1990-х роках (у звіті пожежників мова йшла про те, що пожежа сталася від блискавки).

Зараз вона стоїть у відновленому, як це називають місцеві жителі, вигляді: на гроші громади майже через півтора десятка років над обгорілими чорними рештками церкви поставили дах на підпорах. Всередині є навіть лавиці, а також стенди, де гостям розповідають історію цього храму. Як він виглядав на стародавніх фото, яким був після пожежі 1994 року — з чорними стінами, порослими зеленим мохом.

Біля церкви, накриті шифером, лежать стіни розібраної колись дзвіниці — чекають свого часу, аби теж звестися (ще раз) під цим небом. Правда, уже без своїх дзвонів — вони тепер б'ють до служби Божої в іншому, новому, храмі.

Відвідати рештки Стеблівської церкви однозначно варто. Тут на вас чекає вир вражень — від захоплення до майже фізичного болю від споглядання цих стін. Вражає, якою розкішною церква була до пожежі! Не менш вражають її рештки — ці обгорілі 14-метрові дубові колоди, які, пишуть дослідники, склали у зруб ще в 16 ст.

“Я видів Страшний суд”, - цю фразу наш екскурсовод, директор місцевого будинку культури Володимир Цугорко, повторює декілька разів. Він гасив пожежу Стеблівської церкви. Пригадує перебіг тієї трагедії.

- Коли вся торунь (вежа — діал.) горіла — то було щось страшне! Ми з чоловіками були на той момент всередині, лили воду на стіни, хотіли загасити. Я дотепер чую жінчин крик: “Тікайте вон!” Ми встигли вибігти, і то все завалилося. Я в той момент бачив Страшний суд! - знову повторює чоловік.

Я ясно уявляю собі ту картину і вірю йому на слово, про Страшний суд.

Зрештою, розповідає Володимир Цугорко, ту пожежу таки загасили:

- За двадцять хвилин два колодязі в ближніх дворах були пусті, ми спустошили дві пожежки, які приїхали з Хуста, трактористи довозили воду в цистернах... Стіни і частину даху нам вдалося врятувати. Але вона згоріла, аби воскреснути.

У 2009 році її реставрували: над вигорілими стінами поставили дах на опорах — за проектом архітектора Василя Фречки. Тут зараз двічі в році йде богослужіння, на Успіння та Різдво Богородиці.

Згорілі стіни з вікового дуба хотіли продати — з ініціативи екс-голови Стеблівки. Кажуть, в Угорщині вже навіть покупців були знайшли.

- Продати горілий дуб? - перепитую, бо мені не віриться.

- Так, він стародавній, міцний і цінний, уже навіть покупці були. Хоча теж не уявляю, навіщо то їм було — бо старі люди кажуть, і батьки там мене вчили, що те, що у церкві, додому чи у вжиток собі брати ніколи не можна, якщо хрест упав — най го Тиса понесе! - каже Володимир Цугорко.

Приємно, що стеблівчани свою церкву мертвою не вважають — навпаки, воскреслою. Сюди чи не щодня ходять туристи, двічі на рік приходять парафіяни, щонеділі ці стіни чують спів зі служби в сусідньому кам'яному храмі...

А люди мріють відновити дзвіницю коло церкви, і стару хатку, що присіла за десять метрів від останків Стеблівської церкви — типовий приклад збереженої місцевої архітектури. Кажуть, так більше принад для туристів буде.

Але найбільша принада тут — це таки церква: неймовірна красива на старих фотознімках і вражаюче жахлива розмахом своєї трагедії після пожежі.

 Тетяна КОГУТИЧ, Ужгород-Сокирниця-Данилово-Крайниково-Олександрівка-Стеблівка.

Фото автора.

ukrinform.ua

Оцініть матеріал!
(0 голосів)


Переглядів: 417

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама