Неділя, 12 серпня 2018 12:14

Історія сіл Павлово та Родникова Гута, що на Свалявщині. Телесюжет "Русинська родина" (відео)

Історія сіл Павлово та Родникова Гута, що на Свалявщині. Телесюжет "Русинська родина" (відео)
Єдина на  Закарпатті  (Підкарпатті ) передача русинською мовою  «Русинська родина» з її талановитою ведучою Вірою Кобулей розпочала серію репортажів про історію та вірування мешканців маленьких русинських сіл, що з’явились на карті краю протягом останніх 600 років.

 

У цій місцевості, виживаючи, мешканці у більшості випадків могли опертися лише на Бога, сили природи та на себе. І тільки дякуючи гармонії з оточуючим світом, вони і виживали. Тому тут досить багато народних цілителів, таких як Марія Штуллер, до яких за допомогою йдуть люди з усіх кутків України, а місцеві жителі щиро вірять у босоркань, русалок  та вовкунів.

Ці передачі будуть дуже корисними, бо заодно надаватимуть глядачеві максимум інформації про історію русинських сіл, на яку часто не вистачає часу під час вивчення краєзнавства у школах. А тим більше це буде корисним для дорослих.

Тому дивіться передачу русинською мовою  «Русинська родина» Віри Кодулей і читайте про історію сіл Полянської ОТГ Павлова та Р.Гута, дізнавайтесь про народні вірування цієї округи, слухайте інтерв’ю з живою легендою – народною цілителькою Марію Штуллер:

 

Павлово

 

Перші поселення людей на території теперішнього Павлова  існували ще у період кам’яного віку. Підтвердженням цьому є знайдена тут у 1882 році під час археологічних розкопок кам’яна сокира.

          З «Історії карпатських русинів», написаної Михайлом Лучкаєм у 40-х роках XIXст.,  дізнаємося, що перша згадка про Павлово зафіксована у 1444 році.

          Поява назви села Павлово також не має єдиної версії. Існує легенда, пов’язана з нею: «Гнав дяк волы продавати. Базар находив ся на теперішньому Перечинському перевалі. Умер чоловік, а воли розойшли ся подовж путя, де теперь находиться село. Люди звідали: «Чиї волы?». Другі одказовали: «Павловы». Так цю місцевість (яка, швидше за все, вже була заселена) назвали Павловом»[1].  

Тепер повертаємось у минуле, до часів Марії Терезії. Прагнучи упорядкувати управління державою, підігнати всі державні інститути під єдиний шаблон, вона дала розпорядження зробити перепис домогосподарств і створити щось на зразок місцевих управ. Ми дізнались, що на 1749 рік у Павлові було всього чотири двори (і це через 305 років після першої згадки про село). Селяни мали чотири воли, сім корів, два коні, п’ять свиней та тридцять овець[2].

Автори праці, в якій зафіксовані ці дані, спираються на рукописну спадщину Тиводара Легоцького. Але якщо звернутися до першоджерела, то краєзнавець пише: «Павлово. Руське село в Полянсько-Плосківській долині. 38 будинків, 214 жителів, 1702 голди гірської землі (відомості на 1881 р.). У ХVІІІ ст. належало до Чинадієвського замку. В 1691 році, за Ференца Ракоці ІІ, тут було одне кенезьке і дванадцять кріпацьких будинків. Але із них виключно кенез та священик Іван Поп використовували ¾ ділянки(телека), а інші пропали. В межах села і в лісі багато джерел приємної мінеральної води, яку використовують на торгівлях»[3].

          Станом на 1792 рік у Павлові проживало 66 мешканців. А з 1814 до 1816 року кількість жителів знижується аж на 72 особи (з 160 до 88). Приріст населення Павлова був невеликий аж до 1878 року, коли у Павлові поселилась єврейська община. Об’єднання  села з Малим  Мельничним, звичайно, також збільшило кількість жителів (з 236 до 358 осіб).

          З 1844 року Павлово має власну печатку, на якій зображена жінка, котра збиває масло в глечику[4].  У 1891 році Павлово, внаслідок дії закону про мадяризацію, перейменовується у Kispálos.

          Як згадувалось у монографії Тиводара Легоцького, мінеральна вода з павлівських джерел успішно продавалась на торгах. Дослідженням мінводи села Павлова займався лікар Рожаї Йосип, який доводив, що ця вода корисна при порушенні роботи органів дихання, легенів, порушенні функцій черевної порожнини, затвердінні печінки, проблемах нирок та геморою, а також захворюваннях  сечового міхура та каналів матки у жінок. В зв’язку з тим, що Павлівське джерело мало замалий запас води (всього 12,0 куб. в сутки[5]), його не використовували і не використовують в наш час для масового розливу[6]

          Ще після війни довгий час у Павлові, в урочищі Квасок, працювали купелі, де люди приймали гарячі ванни, і це лікування давало фантастичні результати.  Старожили розповідають про хворих, яких сюди приносили, а звідси вони вже йшли без сторонньої допомоги. Технологія приймання ванн була дуже простою: від них до казана, в якому нагрівали мінеральну воду, були прокладені жолоби, в котрі час від часу підливали окріп, тим самим підтримуючи температуру в ваннах.  

                                     

          Родникова Гута

 

          Р.Гута – друге село, яке належить до Родниківської сільської ради. Перша згадка про поселення датується 1827 роком. У 1830 році, бажаючи створити робітниче поселення, граф Шенборн поселив тут 38 сімей, переселенців з Міхаловець і Вранова (Словаччина), які займалися вирубкою лісу. З 1834 року у селі працює скляна фабрика, але пізніше частина працівників перебралася у Верхню Грабівницю[7].

У статистиці за 1839 рік у Гуті (первинна назва поселення була без додатка «Ізвор») зафіксовано всього 11чоловік[8].

Але відомо що до 1893 року представники віросповідань крім греко-католицького обряду у церковній статистиці не вказувалися. Тому, видно, словаки-римо-католики просто відсутні у шематизмах. В документах того часу зафіксоване призначення цього поселення – склодувний завод (OfficinaVitraria).

На 1841 рік в Гуті проживало 16 греко-католиків, а у1843 – вже 114. Саме цього року, можливо, словацьке населення Гути почали вписувати у церковну статистику МГКЦ. Ізвор-Гутою поселення стало у 1847 році, і нараховувало воно 138 мешканців[9].

У 1848 році 44 будинки Ізвор-Гути отримали по 2 голди землі (0,86га), за які платили Шенборну по 6 форінтів і 20 крайцерів на рік або здавали відповідну цій сумі кількість золи[10].

          У 1891 році село міняє назву на Форрашгута [11], і проіснувала вона  до 1919 року.  На 1915 рік у Форрашгуті мешкало 400 жителів, з яких 328 були греко-католиками, 7- юдеями, 65 – римо-католиками[12].

          Протягом 20-30-х років XXст. у І.-Гуті практикувалися змішані шлюби, а діти записувались, у основному, на прізвище батька. Тому досить важко вирахувати, які прізвища були римо-католицькими або словацькими чи німецькими, а котрі – греко-католицькими або русинськими. У другій половині 30-их років практично всі жителі села записувалися греко-католиками.

          У той же період у селі працювала державна школа, де дітей навчали Кісс Суетта Отокар та Голстайн Людвиг[13]. Будівництво ж добротної дерев’яної школи було профінансовано не з крайового чи губернського бюджету, а з державного.

           Побудова сільської церкви  має взагалі цікаву історію. У кінці XIX ст. разом з автором «Верховинської акції» Едмундом  Еганом селами Підкарпаття їздив журналіст М. Бартга, який писав: «В убогому селі (Звір-Гута) люди хочуть збудувати церковцю. Священик сусіднього села попросив пана, щоби за 20 золотих продав їм 100 арів землі під церкву. Пан Шенборн має 200 тисяч кадастрів для оленів і кабанів. Але відмовив дати лише 100 кв. м. для церкви»[14].

          Дерев’яну церкву у 1924 році все ж таки побудував відомий у Верховині майстер Василь Улинець. Але під час боїв восени1944 року вона згоріла. Тому у 1946 році на старому цоколі місцеві майстри Токарчик, Ключкович, Тріщула поставили новий храм, який також був дерев’яним. Нова церква майже повністю копіює стару (хіба за винятком турні, яка в Улинця була завжди бароковою)[15].

          Після угорської окупації Підкарпатської Русі  І-Гута стала перевалочною базою для втікачів на радянську територію, а її жителі провідниками. Гутняни з великим ентузіазмом підтримали також диверсійні групи радянських парашутистів, суттєво поповнивши їх ряди. Звинувативши у зв’язку з партизанами, угорські жандарми хотіли розстріляти п’ятнадцять жителів І-Гути, але священик Михайло Деметер, втрутившись в останню хвилину, поручився за звинувачених і тим самим їх врятував.

          Після війни у Родниковій Гуті (а так почало називалось село з 1948 року) була утворена артіль «Лісоруб»(протокол установчих зборів від 21 травня 1950 року)[16]. А восени того ж року гутнянське сільськогосподарське підприємство стала частиною колгоспу ім. Маленкова, а пізніше к-пу «Жовтень».

          В наш час Родникова Гута – гірське село, яке проживає дружньою громадою, котра поважає та оберігає звичаї предків.

 

За матеріалами книги

«Свалявщина. Історичні нариси» Юрія Шиповича, Івана Козаря



[1] Записано зі слів Стецович Ганни у 1998 р.

[2] Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею. Випуск І. – Ужгород: Карпати ,1995. – С.42.

[3] Lehozky Tivadar.Beregvármegue. Monographiája- IIIk. Ungvárott, 1883. C.648.

[4] Lehozky Tivadar. Beregvármegue. Monographiája-I k. C- 455.

[5] С.П.Билак. Минеральные воды Закарпатья (химический состав, путь формирования, перспективы использования). – Львов: Издательство при Львовском университете издательского объединения «Вища школа»,1986. – С.124.

[6]Lehoczky Tivadar. Beregvármegue Monographiája.I k.С.70.

[7] Lehoczky Tivadar. Beregvármegue Monographiája.III kötet. Ungvárott.1881, С.328.

[8] Шематизм МГКЄ за 1839 р.

[9] Шематизми МГКЄ за 1841, 1843, 1847 рр.

[10] Lehoczky Tivadar. Beregvármegue Monographiája.III kötet. Ungvárott.1881, С.329.

[11] Шематизм МГКЄ за 1891 р.

[12] Шематизм МГКЄ за 1915 р.

[13] František Stojan. Representační sborník veškerého školství na Podkarpatské Rusi při příležitosti 20 letého trvání ČSR. 1918-1938. Redokcí a nákladem representačního sborníru. С.163.

[14] О. Степан Пап. Історія Закарпаття. ІІ т. – Івано-Франківськ, 2003 – С.458.

[15] Михайло Сирохман. Церкви України. Закарпаття. Івано–Франківськ, 2003 – С. 290-291.

[16] Архівний відділ Свалявської РДА. Ф.146.

Медіа

Оцініть матеріал!
(3 голосів)


Переглядів: 465

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама