Середа, 10 липня 2019 12:27

Володимир Фенич: Потужна карпаторусинська діаспора в США з розпадом Австро-Угорщини почала відігравати визначну роль в долі своєї першої маленької батьківщини

Володимир Фенич: Потужна карпаторусинська діаспора в США з розпадом Австро-Угорщини почала відігравати визначну роль в долі своєї першої маленької батьківщини
23 червня в Полянський ОТГ в рамках фестивалю «Я світ узрів под Бескидом» пройшов круглий стіл на тему "100 річчя Першої Чехословацької республіки". Цікавою і змістовною була доповідь кандидата історичних наук, доцента УжНУ Володимира Фенича.  Подаємо другу частину доповіді.

 

Вступ і перша частина доповіді опубліковано в  http://www.fenixslovo.com/uk/analytics/21798

2.   Карпаторусинська еміграція-діаспора в США

 Народження ідеї входження «території русинів на південь від Карпат» до складу Чехословаччини серед карпатських русинів у США

Потужна карпаторусинська діаспора в США з розпадом Австро-Угорщини почала відігравати визначну роль в долі своєї першої маленької батьківщини. Якщо погодитися з думкою Павла Роберта Маґочія, що проблема карпатських русинів у 1918–1919 роках вирішувалася в три етапи, то першим з них буде саме американський (другі два – підкарпатський і паризький).

фото з вікіпедії

Переважна більшість карпатських русинів проживала в промислових штатах Пенсільванії, Нью-Йорка, Нью-Джерсі та Огайо. Найбільшим їхнім представницьким товариством було «Соєдиненіє греко-кафтолическихъ русскихъ братствъ», засноване в 1892 році в місті Уїлкс-Баррі, штат Пенсільванія. Об’єднання видавало популярну газету «Американскій русскій вћстникъ» (1892–1952). Станом на 1918 рік ця організація налічувала понад 90 тис. членів. Набагато меншим було «Собраніе греко-кафтолическихъ церковныхъ братствъ», що виникло у 1903 році у м. Мак-Кізпорт, штат Пенсільванія, яке налічувало 9 тис. членів і від 1917 року видавало щомісячну газету «Просвћта». Обидві організації були передусім страховими компаніями, об’єднаними на релігійній основі.

 

Фото з вікіпедії

Як не намагався угорський уряд через Трансатлантичну кредитну компанію в Нью-Йорку та австро-угорські консульства в Клівленді, Піттсбурзі та Уїлкс-Баррі нейтралізувати зв’язки карпатських русинів з словаками, галицькими українофілами та русофілами, уникнути їхнього політичного ангажування було годі. 13 липня 1917 року в Нью-Йорку відбувся Російський конгрес американських русинів, який організував галицький русофіл Петро Гаталак. Американських карпаторусинів на ньому представляв голова русофільської Народної оброни журналіст Микола Пачута. Якщо П. Гаталак на конгресі бачив майбутнє карпатських русинів у складі Росії, то М. Пачута скерував на адресу президента США Вудро Вільсона меморандум про включення території Угорської Русі до складу Чехословаччини.

Таку ж позицію після перемоги більшовиків у Петрограді (жовтень-листопад 1917) зайняв і П. Гаталак. На початку 1918 року в меморандумі секретарю чехословацької Національної ради в Нью-Йорку Карлу Перґлеру, П. Гаталак одним із перших висловив думку про створення чехословацько-русинської держави. К. Перглер переправив цей документ Т. Ґ. Масарику, який на той час знаходився на півдні Росії в Ростові-на-Дону. Реакція Масарика на лист Гаталака нам не відома.

Картинки по запросу томаш масарик

 

Томаш Гарік Масарик

Масарик був знаним русофілом. 15 квітня 1915 року в ноті російському урядові він запевнював Петроград в тому, що чеський народ є русофільським, тому російська династія Романових на чеському троні буде дуже популярною. Вперше Т. Ґ. Масарик про долю Угорської Русі висловився у 1917 році. Перебуваючи в Києві, він зрозумів з розмови з українськими лідерами Центральної Ради, що вони не заперечуватимуть приєднанню карпаторусинської території Угорщини до майбутньої Чехословаччини.

3 січня 1918 року Михайло Ганчин публікує на сторінках «Американского русского вћстника» статтю під назвою «Альтернативи». В ній він розглядає чотири альтернативи входження для своєї молодої батьківщини: Угорщина, Чехословаччина, Україна або Росія. 8 січня 1918 року в Конгресі США президент Вудро Вільсон виголосив «14 пунктів», у яких право націй на самовизначення стосувалося і карпатських русинів на батьківщині та в діаспорі. У квітні 1918 року П. Гаталак домовився з державним секретарем США Робертом Лансінгом про приєднання Угорської Русі до майбутньої Чехословаччини.

1 травня 1918 року до США прибув Т. Ґ. Масарик. В кінці травня 1918 року він зустрівся з лідером проросійської Американсько-російської народної оброни М. Пачутою. 30 травня редактор «Американо-руського вісника» передав меморандум Масарику з проханням прийняти русинські землі включно з територією Галичини, до складу майбутньої Чехословаччини. Тоді документ залишився без відповіді.

9–21 червня 1918 року дві найбільші проугорські греко-католицькі об’єднання на своєму 15-му з’їзді у Клівленді, штат Огайо, та в Бредлоці, штат Пенсільванія, прийняли рішення звільнити Угорську Русь з-під влади Будапешта. Тим часом М. Пачута був звільнений з посади голови Народної оброни за те, що перейшов у православ’я, а на його місце обрали Юлія Гардоша. З’їзд також ухвалив рішення, що і надалі вживатиметься термін «угро-русин» або «русин», щоб їх не плутати з галицькими українцями та росіянами. 28 червня 1918 року держсекретар США Р. Лансінг заявою при-відкрив карти свого президента у чехословацькому питанні: «всі паростки слов’янської раси повинні бути цілком звільнені від німецького чи австрійського панування». І хоч про угорське панування тут не йшлося, настрої великої держави не одразу відчули церковні та світські лідери американських русинів.

23 липня 1918 року дві греко-католицькі організації «Соєдиненіє» та «Собраніє», маючи разом бл. 100 тис. членів, зібралися в Гомстеді, штат Пенсільванія, і створили Американську народну раду угро-русинів. Його головою був обраний о. Микола Чопей. Ухвалена Гомстедська резолюція проголошувала наступне: «Якщо залишаться довоєнні кордони, русини як найвідданіший народ – gens fidelissima – заслуговують, щоб Угорщина надала їм автономію. Якщо будуть нові кордони, вони повинні узгоджуватись з усіма народами; отже, угро-русини не можуть приєднатись ні до кого, крім своїх найближчих братів по крові, мові і вірі – галицьких і буковинських русинів. Та якщо ми будемо поділені внаслідок чужоземних зазіхань українців і старорусів [галицьких русофілів], Народна рада вимагатиме автономії для угро-русинів, щоб вони могли зберегти свій національний характер». Як бачимо, жодних натяків на входження до складу майбутньої Чехословаччини чи об’єднання з Українською державою гетьмана Павла Скоропадського, не має.

Від серпня до жовтня 1918 року, поки в Європі добігала кінця Перша світова війна, американські русини шукали себе у майбутньому, де угорський варіант вочевидь поступався ідеї об’єднання з галичанами і буковинцями, з якими пропонували в серпні 1918 року створити Карпатську республіку, без Росії та Українії, в складі трьох кантонів: 1) на Підкарпатті з Угорської Русі, 2) в Галичині і Буковині – з Українського округу та 3) Карпато-руський лемківський округ. Разом вони мали становити конфедерацію на взірець Швейцарії.

Десь у вересні 1918 року голова Народної ради угро-русинів бізнесмен Юлій Гардош доручає членові ради, юридичному консультантові Дженерал Моторс Корпорейшн у Пітсбурзі молодому доктору права Григорію Жатковичу підготувати разом з о. Михайлом Ганчином меморандум для американського президента. 1 жовтня меморандум був обговорений і затверджений. За допомогою конгресмена Ґая Е. Кемпбелла із Пенсільванії, 21 жовтня 1918 року Г. Жаткович, Юлій Гардош, Микола Чопей, Валентин Горзов, Андрій Петач, Георгій Комлош та Михайло Ганчин зустрілися з президентом США В. Вільсоном.

В документі під назвою «MemorandumfromtheAmericanNationalCouncilofUhro-Rusins, tohisExcellencyWoodrowWilson, presidentoftheUnitedStatesofAmerica» підкреслювалося, що предки сучасних угорських русинів на протязі століть «мали право на самоуправління, яке вони поступово втратили. Те, що угро-русини заслуговують самоуправління, було визнано самими угорцями… Угорська конституція 1868 р. гарантувала угро-русинам право на автономію, однак це право не було реалізовано… ».

На відміну від Гомстедської заяви, «меморандум Жатковича» найперше вимагав, «щоб наш угро-руський народ визнали окремим і, якщо це буде можливо, цілком незалежним народом». А якщо це буде не можливо, то мирна конференція може запропонувати об’єднання (за умови збереження автономії) з яким-небудь сусіднім слов’янським народом. Зрештою, якщо угорські кордони не зміняться, певна автономія має бути забезпечена в складі Угорщини.

На данном изображении может находиться: один или несколько человек, свадьба и часть тела крупным планом

Професор Павел Роберт Магочі

Трактовка змісту цього документу в історіографії різна: якщо П. Р. Маґочій не побачив у ньому нічого конкретного про об’єднання з Галичиною і Буковиною, і в ньому зовсім не згадувалося про Чехословаччину, то Андрій Пушкаш і Кірілл Шевченко, посилаючись на спогади П. Гаталака, прочитали в ньому намір створити єдину конфедеративну державу русинів підкарпатських, галицьких і буковинських.

Похожее изображение

 

Григорій Жаткович, перший губернатор Підкарпатської Русі. Ужгород.1919

Однак, В. Вільсон відкинув дві з трьох пропозицій, порадивши Г. Жатковичу шукати можливості приєднатися до якої-небудь більшої держави, наприклад, об’єднатися у федерацію з Чехословаччиною. Пропозиція Вільсона тим характерна, що проголошення про утворення Чехословацької республіки відбудеться лише 28 жовтня 1918 року. Для початку американський президент запропонував Г. Жатковичу, як представникові угро-русинів, вступити до Союзу демократичних народів Центральної Європи. На той момент Союз вже налічував 11 націй (поляки, «чехословаки», «югослави», українці, литовці, румуни, албанці, невільні греки, італійські іредентисти, вірмени та палестинські жиди). Ця організація первісно називалася Конгресом поневолених народів Австро-Угорщини, і була створена в Римі 8 квітня 1918 року. Єдиним народом, хто хотів зберегти Австро-Угорщину не як дуалістичну, а як багатонаціональну федерацію, були галицькі українці на чолі з Євгеном Петрушевичем.

Картинки по запросу Президент США В. Вільсон

Президент США Вудро Вільсон

Тепер головою Союзу демократичних народів Центральної Європи був Ґ. Т. Масарик. Довго не розмірковуючи Г. Жаткович прийняв пропозицію В. Вільсона. 23–26 жовтня 1918 року у Філадельфії в Індепенденс-Холі проходило засідання Союзу. 26 жовтня представники Угорської Русі були прийняті до її складу на правах рівноправного 12-го члена як окрема національність. На підготовленій Жатковичем до зустрічі з Масариком мапі майбутньої держави Угрорусинії як складової частини федеративної Чехословаччини увійшли всі історичні русинські комітати на південь від Карпат: Спіш (Левоча), Шариш (Пряшів), Абауй (Кошице), Боршод (без Мішкольця), Земплин (Шаторальяуйгелі – Старе Місто під Шатром), Унґ (Ужгород), Береґ (Мукачево), Уґоча (Севлюш) та Мараморош (Сиґот).

Тут у Філадельфії від імені всіх 600 тис. карпатських русинів на історичній батьківщині та в американській діаспорі Г. Жаткович підписав разом з представниками 11 інших народів «Декларацію про спільну мету незалежних центрально-європейських народів». «Наші акції в Америці віддільні від українців. Українці мають інший розвиток, мають свої окремі організації. Наша історія була відмінна і відділена від українців, між нами є мовна подібність…», – наголошував Г. Жаткович.

День перед тим (25 жовтня) у філадельфійському готелі Bellevue-Stratford Г. Жаткович з однодумцями по Народній раді зустрівся з Т. Ґ. Масариком, щоб обговорити можливість об’єднання Угорської Русі з майбутньою Чехословаччиною. За словами Жатковича, Масарик запевнив його: «Якщо русини вирішать приєднатися до Чехословацької республіки, вони становитимуть цілком автономну країну», а на питання о. В. Горзова про те, як буде вирішено спірні питання руських територій зі словакам від річки Попрад до річки Тиси, Масарик відповів: «Кордони визначатимуться так, що русини будуть задоволені». Правда жодної письмової угоди між ними тоді укладено не було, тож Масарик не мав ніякого морального зобов’язання щодо виконання умов цієї зустрічі. Про цю свою стратегічну помилку Г. Жаткович у 1952 році з гіркотою напише: «Чехи нас обманули».

28 і 29 жовтня 1918 року, в день проголошення утворення Чехословацької республіки, Масарик пише Е. Бенешу в Париж про результати переговорів з північноамериканськими русинами: «Угро-русини пропонують федерацію з нашою державою. Якщо б було можливим приєднати угро-русинів до нас, то ми б стали сусідами Румунії… Але в даному питанні потрібен тактичний крок, щоб не викликати ворожості українців у Галичині». У свою чергу 29 жовтня Г. Жаткович повідомив Народну раду американських угро-русинів про задовільні результати розмови з В. Вільсоном та Т. Ґ. Масариком.

7 листопада 1918 року, ще перебуваючи в Нью-Йорку, Масарик пише Е. Бенешу в Париж наступного листа: «Угро-русини хочуть до нас. То є тут клерикальна організація (уніати); які раніше були під угорським впливом. Не пробуджений, але добрий матеріал. Приїду до Європи, щоб поговорити зі своїми вдома. Вони є проти «Українців» і вони проти називати себе «Карпаторосами», слабкої тут русофільської організації, православної. Ми повинні зєднатися з Румунією. Таки карпаторуси хочуть до нас».

З цих слів випливає один висновок: територія угорських русинів потрібна була Т. Ґ. Масарику (і не тільки йому одному) виключно з геополітичних міркувань – мати спільний кордон з Румунією спрямований проти Угорщини і Польщі. Допомогти йому в цьому мали американські русини.

 

Резолюція і плебісцит американських русинів у Скрентоні

Вагання між Чехословаччиною і Україною (менше Угорщиною та Росією) в середовищі американських угро-русинів ще продовжувалися. Кінець цій дискусії на користь Чехословаччини було покладено на з’їзді Народної ради угро-русинів у м. Скрентон, штат Пенсільванія, 12 листопада 1918 року. Після дискусії, яка розгорнулася між Ґардошем, Ганчином і Ґоркою, з’їзд прийняв таку ухвалу: «Угро-Русь, зберігаючи найширші автономні права як держава, на федеративних основах об’єднується з Чехословацькою демократичною республікою з умовою, що нашій країні мають належати всі давні угро-руські округи: Спіш, Шариш, Земплин, Абауй, Боршод, Унґ, Уґоча, Береґ і Мараморош».

13 і 15 листопада про це рішення Жаткович проінформував Масарика та відповідно Вільсона. Юридичну силу ухвала з’їзду, за порадою Масарика, могла мати лише за умови винесення питання приналежності краю на референдум. В листі Г. Жатковичу від 19 листопада 1918 року американський президент В. Вільсон подякував за вибір кращої майбутньої долі для його народу на історичній батьківщині. Ще перебуваючи в Нью-Йорку, 19 листопада 1918 року Масарик писав Жатковичу, що він втішений, що готується плебісцит, знову запевнив, що питання про кордон зі словаками буде вирішено позитивно і зауважив: «Я щасливий, що українці дружньо віднеслися до наших переговорів».

Не володіючи необхідним матеріалом, можу лише припустити думку, що для Масарика було вкрай важливо, щоб русини-українці вихідці з Галичини і Буковини в США, котрі усіма силами підтримували проголошену в той час у Львові Західноукраїнську народну республіку (ЗУНР), не були проти приєднання Угорської Русі до Чехословаччини. Досягти цього без підтримки уряду США було не можливо.

У листопаді-грудні 1918 року серед греко-католицьких громад/парафій відбувся плебісцит за принципом, що кожні 50 членів громади/парафії мали один голос. Значно менш чисельні православні громади карпатських русинів у США участь в голосуванні бойкотували. В результаті голосів від греко-католицьких громад/парафій налічувалося (за різними даними) 1 038, 1 089, 1 113. Якщо пристати на останнє число, то фізичну участь в голосуванні взяли 55 650 чол., що становило неповних 12% всіх русинів, які на той час жили в США. Кожний з них представляв інтереси 50 членів своєї громади.

Всім їм було розіслано анкети з одним питанням: «Куди приєднати Підкарпаття – до Чехословаччини чи до України?». В результаті, із 1 102 поданих голосів, що взяли участь у плебісциті, 732 (66,42%) були за об’єднання з Чехословаччиною (36 600 осіб, або 7% всього русинського населення в США) і 320 (28,13%) – за об’єднання з Україною. Менше 5% від голосуючих проголосували за непередбачені анкетою інші варіанти відповідей: 27 голосів (2,43%) – за повну самостійність, 13 голосів (1,18%) – за об’єднання з галицькими і буковинськими русинами, 10 голосів (0,9%) – за об’єднання з Росією, 9 голосів (0,81%) – за об’єднання з Угорщиною і один голос (50 чол.) – за об’єднання з Галичиною. Кожний голос треба помножити на 50 членів громади/парафії.

Щойно Г. Жаткович отримав потрібні результати, як він негайно 19 листопада 1918 року повідомив про них Т. Ґ. Масарика, а той відповідно – чехословацький уряд у Празі та урядову делегацію в Парижі, де вже почалася підготовка до майбутньої міжнародної конференції. Тепер перший президент ЧСР міг спокійно повертатися додому, залишивши своїм заступником-представником у США Карла Перґлера. Про результати плебісциту Г. Жаткович проінформував і Держдеп США у Вашингтоні.

Після Скрентонського плебісциту якби не розвивалися події в Угорській Русі, котра щойно стала автономною Руською Крайною в складі Угорської республіки, яким би не був героїчним успіх українофілів Мараморощини (в Ясінях та в Хусті) за приєднання до однієї з кількох існуючих на той час Україн, як не намагалися русофіли Пряшівщини та Лемківщини приєднатися до не більшовицької Росії чи угрофіли Ужгородщини залишитися в складі Угорщини, та якими б не були відважними спроби угорських радянських комуністів чи румунських окупантів контролювати окремі частини підкарпатського регіону, саме «Скрентонська ухвала та її підтвердження плебісцитом, мали вирішальний вплив на дипломатів, що, зібравшись у Парижі, перекроювали карту Європи». З таким висновком професора П. Р. Маґочія важко не погодитися. Всі решта рішень, ухвалених на різних зібраннях удома, ставали другорядними, а то й взагалі малозначущими в долі краю.

На нашу думку, українська альтернатива Угорської Русі не склалася не тому, що цьому не сприяли зірки, або існувала якась світова змова масонів. Вона не склалася навіть не тому, що станом на час проведення в США плебісциту (листопад–грудень 1918 р.) на постімперському просторі Романових і Габсбургів існували принаймні три України, котрі мали свої національні уряди – Західна Українська Народна Республіка (ЗУНР) у Львові, Українська держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським у Києві та Українська Соціалістична Радянська Республіка в Харкові. 14 грудня 1918 року гетьманський режим П. Скоропадського скинула Директорія Української народної республіки (УНР), реальна влада якої дотепно охарактеризована словами мудрого народу: «У вагоні Директорія, під вагоном територія».

Андрій Пушкаш, покійний московський історик-українофіл і комуніст родом із Виноградівщини, з цього приводу висловився чи не найкатегоричніше: «…саме в період входження України до складу СРСР всі землі України були зібрані в єдину державу, без СРСР сьогоднішньої України не було б. До цього соборна Україна була тільки міфом. Свідчення тому – революційні події і громадянська війна на Україні 1917–1921 років. Створення такої України не допустили тоді правлячі бал творці версальської системи».

Українська альтернатива Угорської Русі не склалася тому, що цьому не сприяла геополітична ситуація: жодне з українських державних утворень 1917–1919 років, з усіх боків оточене ворогами, не було визнаним міжнародною спільнотою на Паризькій мирній конференції. Українська альтернатива Угорської Русі у 1918–1919 роках не склалася тому, що цього не бажав уряд США, котрий від цього часу в цій частині Центрально-Східної Європи завжди вестиме свою геополітичну гру. На відміну від останніх 15 років після Помаранчевої революції (2004), сто років тому вона була не на боці України.

З цього приводу американський історик права підкарпатського походження та української орієнтації Вікентій Шандор звертає увагу на меморіал підготовлений майбутнім держсекретарем США Робертом Лансінґом ще в кінці вересня 1918 року для американської делегації на мирну конференцію. Основні його тези щодо України були наступні: 1) вона не повинна потрапити під політичний вплив Німеччини, 2) вона повинна бути державою в Російській конфедерації і до неї має бути включена та частина Австро-Угорщини, в якій переважно живуть русини. Однак, під час роботи Паризької конференції (січень–липень 1919 р.) позиція уряду США та інших великих держав (Франції та Англії) з українського та карпаторусинського питання була цілком протилежною.

Як зазначав юридичний радник американської місії на конференції в Парижі Девід Гунтер Міллер, до України планувалося включити Східну Галичину та Крим, а щодо Угорської Русі, то позиція конференції була наступною: «Не є бажаним, щоб русини Східної Угорщини залишалися далі під зверхністю Угорщини… Союз з Україною міг би довести до пізнішого об’єднання з Росією, проти чого є багато русинів. Не є бажаним, щоб Росія простяглася через Карпати до угорської рівнини. Слабкість Рутенії та політична неспроможність її населення унеможливлюють стати їй вповні незалежною державою». Якщо взяти до уваги ширший контекст, то ці слова випливали із тогочасної об’єктивної реальності.

Таким чином, вибір американських русинів в кінці 1918 року визначили три різномасштабні особистості: чинний президент США Вудро Вільсон, перший президент ЧСР Томаш Ґариґ Масарик та майбутній перший губернатор Підкарпатської Русі Григорій Жаткович. У зв’язку з цим, існують всі підстави вважати, що чехословацька перспектива «території русинів на південь від Карпат» була виключно американським геополітичним проектом.

Як імплементовувалося рішення американських русинів на історичній батьківщині – Угорській Русі у 1919 році, яка щойно стала автономною Руською Крайною в складі республіканської Угорщини, – буде наш наступний сюжет.

Володимир Фенич

 

Оцініть матеріал!
(1 Голосували)


Переглядів: 293

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама